Володимир Іванович Вернадський

Ще за життя його визнавали не просто великим ученим, а ученим-енциклопедистом. І за цією унікальною ознакою людської природи йому, напевно, не має рівних у минулому сторіччі.

І це зовсім не літературно – емоційне перебільшення, а проста констатація надзвичайно обсягового і різнобічного внеску Володимира Івановича Вернадського у розвиток того, що ми називаємо сухуватим терміном «людська цивілізація».

Підґрунтям його світогляду були такі взаємопов’язані дисципліни, як генетична мінералогія, геохімія, радіологія, біогеохімія, вчення про живу речовину, біосферу, ноосферу. Але слідом за цим варто назвати ще одну низку інших наукових напрямів і дисциплін, у розробки яких Володимир Вернадський зробив внесок неперевершеної наукової цінності. Один лише перелік їх яскраво свідчить про те, наскільки могутнє послання було спрямоване у майбутнє. І наскільки ця людина у своїй вражаючій науковій прозорливості випередила час, заклавши перспективи розвитку науки ні багато, ні мало – на сторіччя вперед. Вчитаймося: загальна геологія, газовий режим Землі, гідрогеологія, історія природних вод, ґрунтознавство, екологія, космохімія, історія науки і наукового світогляду, організація наукових досліджень, філософські проблеми природознавства…

Зовні він мав вигляд типового представника академічної науки: строгий костюм, традиційна борідка, сильні окуляри, зосереджений погляд – і якесь особливе відчуття власної гідності, притаманне тільки людям абсолютно незалежним і завдяки цьому вищим за прикрі житейські дрібниці. Здавалося, йому були глибоко байдужі будь-які звичайні земні устремління… Зовсім ні! Він був ще й неперевершеним оратором, блискучим публіцистом, автором багатьох статей і нарисів. Відома його безкомпромісність у питаннях боротьби наукової інтелігенції за розвиток вітчизняної науки і культури, вищої освіти, за свободу наукового пошуку.

І ще кілька штрихів до політичної біографії Володимира Івановича Вернадського. На початку ХХ сторіччя він брав активну участь у земському ліберальному русі, відстоював університетські реформи, категорично наполягав на найширшій автономії університетів, справедливо вважаючи, що ні що так не шкодить свободі наукової думки, як її «субординація» і адміністративна підлеглість. У 1906 і 1908 роках він іде у «зовсім велику політику», погодившись висунути свою кандидатуру до складу державної думи Росії від курії Академії наук і університетів. 1911 року великий учений і організатор науки на знак протесту проти утисків студентів пішов у відставку з поста професора Московського університету. Влада не знайшла нічого розумнішого, ніж у відповідь на цей крок Вернадського вивести його зі складу законодавчої представницької установи Російської імперії. Сучасники стверджували, що жодний інший демарш уряду не зміг би більшою мірою сприяти подальшому зростанню як наукового, так і просто людського авторитету вченого.

Особливо багато Вернадський зробив у своє справді золоте десятиріччя – 1916-1926 роки. Саме в цей період він в основному завершив формування вчення про живу речовину і про біосферу як цілісної загально біологічної і геологічної концепції. Її своєрідність, за Вернадським, полягає в тому, що вона досліджує живу природу Землі як цілісну систему на мегакосмічному рівні її існування, в її зв’язках і взаємодії з речовинно-енергетичними процесами, які відбуваються в земних, навколоземних і заземних космічних просторах. Володимир Вернадський став передвісником, предтечею великої доби «людського природознавства» як закономірного результату взаємопроникнення і взаємовпливу, своєрідного синтезу природничих і гуманітарних наук. Найбільш рельєфно це виявилося в розумінні Вернадським планетарної космічної ролі людства в історії Землі. У зв’язку з цим, стверджував учений, не можна допускати розриву між природою і людиною, між стихійними процесами, що відбуваються в природі і суспільстві, з одного боку, і Розумом, науковою думкою – з іншого. І вся діяльність науки, весь науковий пошук має бути спрямований на подолання цього розриву і служити загальнолюдській меті.

Зупинимося на хвилину: чи ні цей розрив, передбачений великим ученим-енциклопедистом, ми вже починаємо відчувати сьогодні?

У центрі уваги всієї наукової творчості Володимира Івановича Вернадського завжди була Людина.

На думку вченого, сама її поява пов’язана з тим, що еволюція всього живого переходить у розряд використання нових засобів вже психологічного рівня. Людина – кульмінація спонтанної, несвідомої еволюції, але водночас вона – той самий вінець, той самий початок, який здатний виробляти в собі умови для нового, розумного, направленого етапу своєї еволюції. І головним чинником в геологічній історії Землі обов’язково буде енергія думки. Таким чином і виникає нова форма творчого духовного буття – ноосфера. І кожний вчений – і це теж вперше відзначено Вернадським – несе моральну відповідальність за використання наукових відкриттів, що протистоять гуманній ідеї ноосфери. «Мені судилося сказати людству нове в тому вченні про речовину, яке я створюю. Це – моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене…», – писав він.

З 1914 року Вернадський був членом Українського наукового товариства. З 1917 по 1921 роки працював в Україні, читав лекції Київському університеті Святого Володимира, брав найактивнішу участь в створенні Української академії наук. Будучи обраним першим президентом Академії наук України, він визнав за можливе й необхідне особливо наголосити у своїй програмній промові: «Національне значення нової академії полягає в тому, що вона повинна сприянні зростанню української національної самосвідомості і української культури, широко і глибоко досліджуючи минуле і сьогодення українського народу і його сусідів, природу зайнятого ним краю в усіх її проявах. Українська академія не може за своєю структурою бути схожою за звичайне товариство вчених. Вона не може бути створена за типом академій, що зберегли старовинну структуру наукових товариств. Вона має складатися з груп вчених, які займаються наукою і дослідницькою роботою як справою всього свого життя, і цю роботу … повинні визнавати найважливішою державною справою».

Володимир Іванович завжди надавав великого значення своєму генетичному зв’язку з Україною, її народом, культурою, неодмінно із задоволенням це наголошуючи. Любив і чудово знав українську мову, писав і говорив нею так само вільно, як і російською, чудово знав літературу, музику, народну творчість України. Впродовж усього свого життя вивчав генеалогію власної сім’ї, корені якої глибоко врослі в історію України. Його предки брали участь у багатьох знаменних для України подіях. Батько Вернадського, Іван Васильович Вернадський, професор Київського університету, був одним з найвідоміших економістів, істориком економічної думки свого часу. По материнської лінії він був родичем письменника Володимира Галактіоновича Короленка, дружив із видатним істориком, фольклористом, політичним діячем Михайлом Петровичем Драгомановим. Мати, Марія Миколаївна, яка, на превеликий жаль, прожила дуже коротке життя, увійшла в історію як перша в Росії й Україні жінка – політеконом, автор блискучій статті про жіноче питання, виховання.

Працюючи в Києві, Володимир Вернадський весь свій величезний досвід громадсько-політичної і науково-організаційної роботи віддав створенню Української академії наук. Він стояв на чолі трьох основних організаційних комісій: з вироблення законопроекту про створення Української академії наук, з вищих навчальних закладів і наукових організацій, зі створення Національної бібліотеки України. Можна впевнено констатувати, що завдяки Вернадському і першим дійсним членам УАН вдалось сформувати достатньо досконалу структуру академії, засновану на цілісної концепції, підґрунтям якої був світовий досвід розвитку фундаментальної науки української. Показово, що, відповідаючи на, можливо, не зовсім коректне запитання про те, що було головною справою в його житті, яку йому вдалося завершити, Володимир Іванович без вагань відповів: «Організація Української академії наук».

З 1921 по 1922 рік Вернадський працював ректором Таврійського національного університету. На згадку про це університет сьогодні носить ім’я великого вченого. Ім’я Володимира Вернадського присвоєно Національної бібліотеці України та всесвітньо відомій Українській антарктичній станції.

1981 року в київському Академмістечку відкрито пам’ятник Володимиру Вернадському. Великий вчений , замислившись, дивиться на мінерал, який тримає в руці… Не будемо сьогодні, з висоти десятиріч коментувати задум скульптора, хоча, здається, він збіднює значення і роль ученого, всіма своїми духовними коренями пов’язаного з Україною, якому довелося, піднявшись воістину до космічних висот, стати основоположником достеменно гуманної і високої концепції усвідомлення смислу і призначення Людини на Землі.

Наталія ЧОРНА

Молодіжний науково-популярний журнал «Сузір’я»

Вересень 2008 р.