Анатолій Гайдамака пішов у інший світ, залишивши нам частинку самого себе, адже кожна людина – це цілий світ, безмежний, різноманітний і загадковий. Анатолій Гайдамака багато років своєї праці присвятив Всеукраїнському гуманітарному конкурсу «Космічні фантазії», де Космос постає перед нами очима юних мрійників, фантастів і філософів. «Діти мають право розвивати свій творчий потенціал, аби ставати справжніми митцями», – ділився враженнями Анатолій Гайдамака під час фінального етапу конкурсу.
Анатолій Гайдамака за фахом художник-монументаліст, лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України, член-кореспондент Академії мистецтв України.
Персоніфікована туга
Мистецтвознавці кажуть, що то на картинах Гайдамаки «поетичний символізм». Смішні. Лірика на полотнах цього живописця – хованка. Хованка для змученої мудрістю душі, якій набридло дарма блукати в пошуках істини. Бо все вже давно зрозуміло – пізньої осені марно шукати листя на деревах, вони облетіли. Про цю таїну художник розповідає тільки одному вічному співрозмовнику. Вже багато років між ним і полотном ведеться нескінченний діалог на тему, як зупинити пережиту мить, зробити її одночасно постійно тривалою і напрочуд змінною.
А якщо мить яблуко? Оте довженківське, духмяне, прозоре… Гайдамака розкидає різнокольорові кульки по всій поверхні картини, – бачите – кілько закотилося навіть за багет, ще більше залишилось там, поза картиною, у вічному просторі.
– Звідки ці гори яблук? – питаю у митця. – З мого саду, – тихо відповідає він. – А де той сад? – Десь у дитинстві. Там батьківські яблуневі дерева сипали і сипали плоди. А потім була зима. І пиріг з яблуками на столі. Солодкі шматочки вгризалися у тісто: останній притулок. Таке життя.
Друїди вважають, що у кожній людини є своє дерево, під яким вона народилася. Але це, здається, не зовсім так: дерево приходить до людині пізніше, як символ буття. Анатолій Гайдамака щасливий: до нього прийшла яблуня ще в дитинстві, зробила його (за гороскопом друїдів і за способом життя) чуттєвим, сентиментальним, вірним і мудрим філософом.
Особливий філософський світ автора, його надмірна щирість і відвертість, збиває з пантелику. Це простота, але не спрощення, не примітив. Це якась особлива, провокуюча мова його живописних творів. Вона провокує на міркування про вічне і водночас про щось дуже особисте. Картини Анатолія Гайдамаки – поетичні живописні верлібри, які декларують гармонію. Художники всіх часів пишуть, між іншим, одне єдине мегаполотно. Навіщо? Для того, щоб досягти буття в гармонії. Не у всіх щаслива вдача, Гайдамаці поталанило. Бо він той художник, що міркує серцем і очима, відчуває поклик й шанобливо ставиться до часу. А час все покаже…
Картини Гайдамаки – це надія, яка варта довіри. Вона не кричить – шепоче, але впевнено і тому хай вона називається оптимізмом. Його твори – не синтез, а не аналіз, традиції, а не випадковий урбанізм. Це спокійно-промениста субстанція, в якій панує сплав кольору і світла, метафоричності і відвертості реальності.
У цього відомого у нас і далеко за межами країни художника, є своя маленька держава. Він там розставляє речі, як йому заманеться. Захоче – все пофарбує, захоче – педантично порозкладає на полицях, а той позачиняє усі двері за собою і піде далекою дорогою до храму. Бо що ж то за дорога, якщо вона не веде до храму? Анатолій Гайдамака, окрім живопису, ходить у нас як музейний художник. Він власноруч зробив дизайн і експозиції багатьох українських музеїв (музей книги у Лаврі, музей Островського в Шепетівці, Коцюбинського – у Чернігові, запорізького козацтва – на Хортиці, літературний музей в Одесі, реекспозиція в музеї Великої Вітчизняної війни, національний музей «Чорнобиль» у Києві та багато інших).
Митець без залишку віддається роботі по розпису і виготовленню іконостасу православного храму Святої Тройці в місті Радовиш в Македонії, бо його приваблює чітко виражена концепція храмового розпису: не треба шукати історичної достовірності, храм новий, значить, в ньому повинен панувати сучасний погляд на сучасне православ’я. І зваляються поруч з золотими барочними візерунками обличчя святих, дуже схожих на перехожих, яких зустрічаєш вулицями будь якого міста. В тій же ж Македонії, буквально у воді прикордонного з Албанією Охрідського озера, Гайдамака спроектував і реалізував проект, своєрідне продовження релігійної теми: скульптуру Климентія і Наума і янголом у небі… Що це? Міф про постійне повернення до витоків, чи втілення ідеї про вічну єдність?
Спитала у Гайдамаки, навіщо йому, заслуженому і визнаному, турбуватися, замість спокійного малювання собі в задоволення, музейною справою? (26 музеїв у доробку митця). Художник всміхнувся: якщо б експозиції робили науковці, наші музеї були б такими, як на заході, – а в нас вони унікальні. А ще він сказав, що це так цікаво, коли на відміну від живописного зображення предметів, ти маєш змогу працювати із «живими» речами. До того ж все – експромт. В експозиціях майстра ідея набуває особливого сенсу, експонати починають говорити з глядачами. Так було з «Дорогами війни» у музеї Великої Вітчизняної війни, де протягом усієї «дороги» можна було доторкнутися до речей, які несуть на собі вічну пам’ять про інші – змучені, але сильні – руки, побачити нескінченно довгий поминальний стіл, де напроти один одного сидять вдови і їхні загиблі чоловіки… А над ними летить втомлений «журавлиний клин» з вдовиних хусток (їх збирали в одному селі, де майже всі чоловіки загинули під час війни) і солдатських плащ -наметів.
До створення музеїв треба ставитися дуже ретельно Анатолію Гайдамаці вдається робити не показ упорядкованої безлічі речей, а викреслювати у просторі своєрідний метафоричний ракурс з певним синтезом зорових і чуттєвих асоціацій. Асоціацій, що народилися в серці самого художника. Здається, що ота персоніфікована туга, що заповнила живописні твори майстра, присутня тут, в «його» музеях. Бо музей – це великий пам’ятник. А пам’ятники – це предмет договору двох світів.
… Мистецтвознавці кажуть, що то на картинах Гайдамаки «поетичний символізм». Смішні. Птахи, що блукають у гілках нічних дерев, яблуневі дощі і на кожному полотні небеса. Летять небом бабусі, матусі, солдати, дітки, янголи… І автор там, серед них, щасливих. Куди летять? У хованку. Для змученої мудрістю душі…
Олена Кириченко
(Проект творчого об’єднання «Погляд» за підтримки фонду сприяння розвитку мистецтв)
Основні об’єкти:
– музей книги в Києво-Печерської Лаврі
– музей М. Островського в Шепетівці
– музей М. Коцюбинського в Чернігові
– музей запорізького козацтва на острові Хортиця
– Державний літературний музей в Одесі
– музей історії Кишинева та проект експозиції історичного музея Молдови
– нова експозиція музею Т. Шевченка в Києві та Каневі
– реекспозиція музею Великої Вітчизняної війни в Києві «Дороги війни»
– комплексне рішення і реалізація художнього оформлення національного музею «Чорнобиль» в Києві
– комплекс робіт по експозиції музею Т. Шевченка в Казахстані
– експозиція виставки «Україна – зоряний шлях» в Києві
– експозиція виставки «Дивлюсь я на небо» в Києві
– експозиція музею «Батьківщина Т. Шевченка « на Черкащині
– комплексне художнє рішення храму Святої Тройці в Македонії
– проект «Парк світових культур»
– художнє рішення комплексу «Запорізький дуб» в Запоріжжі
– експозиція істерико – архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця»
Виставки
Бельгія, Болгарія, Голландія, Кувейт, Македонія, Німеччина, ОАЕ, Сербія, Україна, Франція, Югославія, Японія.