Мони Лізи

Стоїть людина в Луврі перед уславленою картиною Леонардо да Вінчі. Десять хвилин стоїть, двадцять… Потім звертається до одного з відвідувачів:

– От кажуть: Джоконда, Джоконда… А на мене вона зовсім не справляє враження!

Відвідувач у відповідь:

– Знаєте, за п’ятсот років вона на таких людей справляла враження, що зараз уже може дозволити собі вибирати – на кого справляти враження, а на кого – ні…

(Дуже розумний анекдот)

Над своєю картиною, що стала вершиною людського генія, Леонардо до Вінчі працював цілих чотири роки. Ось що пише про це знаний співвітчизник до Вінчі, історик мистецтва Джорджо Вазарі: «Взявся Леонардо виконати для Франческо дель Джокондо портрет Мони Лізи, дружини його… Оскільки Мона Ліза була дуже гарна, Леонардо вдався до такого прийому: під час писання портрета він запрошував музикантів, які грали на лірі й співали, і блазнів, що постійно підтримували в ній веселий настрій».

А про самий шедевр той же Вазарі повідомляє: «Очі мають той блиск і ту вологість, що постійно спостерігаються в живої людини. Ніс зі своїми прекрасними отворами, рожевими і ніжними, здається живим. Рот… здається не сполученням різних фарб, а справжньою плоттю… Усмішка настільки приємна, що, дивлячись на цей портрет, відчуваєш щось більш божественне, ніж людське задоволення… Цей портрет було визнано дивовижним твором. Бо саме життя не може бути іншим».

Про усмішку Джоконди, справді, стільки написано, що… Не перелічити! Проте всі без винятку мистецтвознавці сходяться на тому, що кожен сприймає її по-своєму. В ній – і споконвічна жіноча мудрість, і лукавство, і навіть відтінок гордовитості. Утім, можливо, не гордовитості, а ледь поблажливого знання якоїсь таємниці, розгадати яку поки що не в змозі кращі уми людства.

Багато великих художників намагалися «повторити неповторне» – створити хоч щось схоже на посмішку Мони Лізи. Не виходило!

Із зовсім несподіваного боку підійшли до розв’язання цієї цікавої проблеми Кристофер Тайлер і Леонід Концевич, двоє вчених з науково-дослідного інституту ока в Сан-Франціско. Дослідники переконані, що загадка великого твору Леонардо да Вінчі прихована не в його чарівному пензлі, а … в нас самих!

Весь неосяжний спектр емоцій, що відчуває кожен, хто зустрічається з Моною Лізою, вчені пояснюють просто фізичними особливостями нашого сприйняття цього шедевра. Річ у тім, стверджують вони, що спорадично, тобто час від часу у нашій «відеосистемі», виникають своєрідні «шуми», тобто коливання. Вони спричинені різною потужністю потоків фотонів, що потрапляють на окремі ділянки сітківки ока і викликають помилкову активність усмоктувальних пігментів. Від цього відбуваються порушення в роботі нейронів, що несуть візуальні сигнали в мозок. У результаті картина, на яку ми дивимось, мало-помалу спотворюється в нашому сприйнятті й здається нам тим більше «різною» і живою, чим більше ми на неї дивимося.

Але ж кожен відвідувач Квадратного залу в Луврі намагається побути наодинці з «Джокондою» якомога довше, намагаючись – як і тисячі його попередників! – розгадати її таємницю і обманює сам себе…

Цілком можливо, що великий енциклопедист Леонардо да Вінчі вже тоді знав про цей ефект людського сприйняття і, використовуючи його, створив такі могутні твори мистецтва, передусім портрет Мони Лізи Джоконди.

Портрет, про який Леонардо, що вічно мучився і страждав від власної недосконалості, сказав: «Мені вдалося створити картину справді божественну».

Олександр СМАРОВОЗ

Мистецтвознавець

(«Сузір’я» вересень, 2004)