Перейти до вмісту
Головна » ДОСІ УВІ СНІ БАЧУ СЕБЕ В КАБІНІ ЛІТАКА

ДОСІ УВІ СНІ БАЧУ СЕБЕ В КАБІНІ ЛІТАКА

На картинах Петра Олійника шумлять бурхливі вітри рідного краю, стрімко проносяться літаки. Здається, навіть відчуваєш гуркіт і свист їхніх двигунів. І люди… Придивимося – вони мовби втягнуті у тривожну круговерть сюжету. Одна з картин про життя військового аеродрому так і називається – «Тривога».

Внутрішній неспокій, що йде від його загалом гармонійних, з доброю енергетикою картин, закликає нас бути вимогливими до себе і доброзичливими до того, що відбувається в цьому такому прекрасному і водночас тривожному світі…

– Петро Павловичу, розкажіть, будь ласка, про себе.

– Народився на Черкащині, недалеко від Умані. З тамтешнього військового аеродрому постійно долинав гуркіт реактивних турбін, а над головою часто з’являлися сріблясті, ніби іграшкові, літаки, що виконували фігури вищого пілотажу. Ми, босоногі сільські хлопчаки, із захопленням дивились їм услід. Літаки були надзвичайно красивими у своєму стрімкому леті. Досі, до речі, уві сні бачу себе пілотом у кабіні реактивного винищувача… На жаль, за станом здоров’я мрія літати збулася лиш частково…

Як це зрозуміти?

У нашому Тульчинському районному центрі технічної творчості, де працюю керівником гурткової роботи, літав на дельтаплані УТ-2 «Славутич» доти, доки гурток не закрили за браком коштів.

– Натомість, у ваших картинах видно, що повною мірою здійснилася мрія стати художником. Додам – хорошим художником!

– Хочеться вірити… Закінчив Одеське художнє училище імені М.Б. Грекова. Темою дипломної роботи вибрав, звичайно, авіацію, її історію, а саме одну з трагічних та героїчних її сторінок: загибель одного з 36 тисяч штурмових Іл-2, виготовлених під час Великої вітчизняної війни. Як похмуро жартували пілоти, цей чудовий «літаючий танк», який так любила наша піхота, був ніби спеціально створений для здійснення подвигів… Справді, під час виконання своєї бойової роботи, тобто штурмування похідних колон та позицій противника на висоті 100-300 метрів, у разі влучання снаряда чи великокаліберної кулі у життєве важливий центр літака вибір у пілота був невеликий: або посадка і полон, або ж разом із собою, стрілком-радистом і палаючим літаком забрати в могилу якомога більше живої сили та техніки ворога. Тому найбільше Героїв Радянського Союзу було саме серед екіпажів штурмової авіації.

– Придивімося до картини… Мені здається, що в ній ви розповідаєте не лише про конкретний подвиг, конкретний епізод Великої Вітчизняної війни, а й виходите на високий рівень узагальнень…

– Що сказати? Німецька армія була настільки сильною, а техніка настільки досконалою, що лише об’єднавши разом військові економіки Англії, США та СРСР вдалося зупинити фашистську чуму. Але з упевненістю можна сказати, що основний тягар у забезпеченні Великої Перемоги ліг на плечі народів Радянського Союзу. Героїчні подвиги доводилося здійснювати щодня й щогодини і на фронті, і в тилу, де за мізерний продуктовий пайок кувалася зброя, яка воювала на рівні, а то й краще, ніж німецька чи американська. Це був масовий героїзм радянських людей, який компенсував усі недоліки і прорахунки – часом злочинні – сталінського режиму. Ось про це я й хотів сказати у своїй картині.

– Проте багато ваших робіт можна віднести до категорії історичних лише з великою натяжкою. На мій погляд, вони міцно пов’язані з сучасністю.

– Майже цитуючи видатного французького пілота і письменника Антуана де Сент-Екзюпері, хочеться сказати молодому поколінню: ми живемо на маленький планеті Земля, в найпрекраснішому куточку – Україні. І головним життєвим кредо нинішніх її мешканців має стати намір залишити її після себе такою ж прекрасною і чистою, якою вона була до нас. Нашим дітям та онукам жити на цій землі. Адже на Марс, як відомо, полетимо не скоро. Подивіться, на що перетворилися околиці наших міст і сіл, ліси, ріки, озера… Це сміття жахливе передусім тим, що воно осідає глибоко в свідомості, в душах людських. І з цією свідомістю ми хочемо йти до Європи?

Дуже хочеться вірити, що молоде покоління українців буде кращим від нас, старшого покоління, в тому, що стосується власної гідності та внутрішньої свободи. Тож давайте перетворювати нашу країну в прекрасний сад, де добре жити і людям, і лісовим мешканцям.

Також, варто зауважити, що УМАКО «Сузір’я» робить дуже потрібну справу з виховання у молоді потягу до знань у сфері наук, які завжди йдуть в авангарді світового науково-технічного прогресу: авіа- та ракетобудування. І мені дуже хочеться побажати і надалі високо тримати планку в такій потрібній дітям роботі.

Великих вам успіхів!

Брав інтерв’ю Олег Шилін

(«Сузір’я» грудень, 2006р.)

«З постаттю льотчика-космонавта, героя України Леоніда Костянтиновича Каденюка у мене пов’язані найсвітліші сторінки мого життя. Ми з ним майже ровесники. Я теж мріяв стати пілотом. Але не вийшло. Коли я навчався в Одеському художньому училищі, він вже літав над моїм селом Охматовим на винищувачі.

Леонід Каденюк для мене – це зразок справжнього українця: як льотчик-випробувач не розбив жодного дослідного зразка, як космонавт незалежної України в космічному польоті показав себе з найкращого боку, про що написав книгу «Місія – Космос», де відверто, без прикрас розповів про своє сприйняття польоту, про членів екіпажу, про нашу Землю, про величезну відповідальність людства за долю цього прекрасного і неповторного творіння Бога.

До роботи в УМАКО «Сузір’я» він відносився дуже відповідальне. При зустрічах з дітьми ніколи не надягав генеральський мундир і спілкувався з ними як з рівними, майбутніми видатними особистостями.

Спілкуючись з ним на протязі багатьох років, звертав увагу на те, що фотографії не передають його образ таким, яким я бачив його в реальному житті. Отож цей портрет – суто моє бачення цієї Великої людини.

До сих пір не віриться, що його вже немає з нами, що ми його не вберегли…»

Петро Олійник, художник

М. Тульчин, 26.02.2021р.